Історія села розпочинається не тоді, коли його вперше згадали, а значно раніше. Про те, що жили тут люди з давніх-давен свідчать знайдені неподалік села камінні сокири. На південній околиці Нижнього Вербіжа археолог Богдан Томенчук 1987 року виявив слід поселення, що належать за своїм типом до голіградської культури. Це — свідчення археологічні.
В «Актах гродських і земських» зазначено, що 9 грудня 1375 року у Львові Владислав князь Опольський надає села Стрільче, Вербіж і Михайлинці Васкові Тептуховичеві правом ленним під певними умовами[3]. На той час, тобто XIV ст. Вербіж належить до Коломийського повіту. 1443 року уже згадується не просто Вербіж, а Нижній Вербіж.
В актах XV століття в усіх повітах Галицької землі зустрічаються прізвища української шляхти, зокрема, Васько Пантукович, який у Коломийському повіті володів 17 маєтками, один з яких був і у Вербіжі.[4] У податковому реєстрі 1515 року документується млин і 5 ланів (близько 125 га) оброблюваної землі та ще 3 лани тимчасово вільної[5]. У селі на цей час панують феодально-кріпосницькі відносин. Серед відомих сільських людей можна відзначити Воронюків-Маляревих.
За татарського лихоліття «Над Дніпром орда спалила 270 містечок, тисячі церков лягли в попелищах, у тому числі й церква у Вербіжі,- писав сучасник тих подій. — Татари погнали до Криму тисячі людей, а в боях загинуло ще більше. У яму скидали по дві сотні трупів, а на полях залишалися незакопаними вбиті. Тоді загинули всі монахи з монастиря у Вербіжі, на місці кутка Чернич, а монастир татари спалили. Залишилася лише дзвіниця». Монастир було обкопано глибоким ровом, заповненим водою. Той рів є і нині. В землі під монастирем були ходи і печери з виходом до ріки та лісу. В горбі, неподалік від монастиря, також було багато печер, де ховалися люди при появі татар. У селі здавна побутував переказ про напад татарів на місто Коломию й околиці. Згідно з цим переказом, татарський загін заночував у лісі Мочара. Мешканці Вербіжа і сусідніх сіл оточили ворога. Після битви вціліло лиш декілька загонів татарських зайд. Сільчанин Михайло Гаєвий (Максимів) оповідав, що бачив іконостас з давнього монастиря, спаленого ворогом, а також два образи, мальовані на дошках. Михайло Гаєвий, який був дяком, у 1920-30-х роках мав книгу-літопис, у котрі ченці з монастиря записували події. Цей літопис-хроніку за великі гроші придбав заїжджий австрійський збирач старовини. Один з двох образів зі слідами від шабель продали у Познанський музей. Популярності серед сільського люду набув вірш-пісня «Дума про напад татарів на місто Коломию та її околиці», написаний сільським дяком і поетом Миколою Тулікою і опублікований в «Народному руському місяцеслові». Автор присвятив свій твір сільському парохові Левицькому. Описані тут події охоплюють 1585 і 1589 роки, бо саме тоді двічі побували татари у місцевості даного населеного пункту. Тут розкривається дані про соціально-економічне становище селян у селі на II п. XVI ст.
У часи визвольної боротьби 1648-57 років добровольці з Коломийщини допомагали військові Богдану Хмельницьку, вже по дорозі на Львів проходило через місто над Прутом, відпочивало у Надвірнянському передмісті Коломиї. Священики, які були при війську, спільно зі священниками коломийськими, молилися у монастирській церкві за перемогу над ворогом. Воронюки-Маляреві з Нижнього Вербіжа, які добре вміли писати й малювати, переписували відозви, накази та універсали Богдана Хмельницького, чим уславилися на цілу округу. Пам’ять про це дійшла до наших днів. Нащадок Воронюків — Іван розмалював нинішню церкву у Нижньому Вербіжі.
